Головні новини

Бойовики «ДНР» заявили, що розстріляють всіх, хто збереться для молитви за Україну, — пастор з Донецька

«Почавши в 2014 році молитовний марафон в Донецьку, який вже тоді занурювався в окупацію, ми кожен день думали про те, що це може бути останній день нашої молитви.

Незабаром у місті почали захоплювати в полон і навіть вбивати учасників мирних патріотичних акцій. Піддавалися нападам і учасники нашої щоденної молитви за єдність України», — розповів «ФАКТАМ» 43-річний пастор євангельської церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк, який і сам побував у катівнях бойовиків. Пастор-волонтер презентував у Києві свою книгу «Донбас, якого ти не знав». Це особистий щоденник ідейного натхненника молитовного марафону в Донецьку.

— Сергію, розкажіть про свою книгу. Про що вона?

— Це книга-хроніка, щоденник, який я вів з початку 2014 року в «Фейсбуці». Книга присвячена учасників молитовного марафону, який стартував 25 лютого 2014-го. А через місяць став останнім острівцем свободи в Донецьку, де беззбройні люди могли висловлювати свою громадянську позицію, молячись про те, щоб Донбас залишався Україною.

Донецька міськрада на площі Конституції дозволив нам встановити намет з державним прапором. І кожен день біля намету збиралися невоцерковлені люди, священнослужителі та віруючі різних релігійних течій і конфесій: протестанти, католики, мусульмани, православні. Не приходили тільки священнослужителі Московського патріархату.


* Кожен день біля намету на площі Конституції збиралися невоцерковлені люди, священнослужителі та віруючі різних релігійних течій і конфесій (крайній праворуч — відомий вчений Ігор Козловський)

— Наша акція тривала 158 днів, — продовжує співрозмовник. — В якихось двісті метрів від площі Леніна, де окупанти мало не щодня організовували проросійські мітинги, мирно молилися від 50 до 300 чоловік.

Після вбивства цивільного активіста Дмитра Чернявського на мітингу 13 березня в центрі Донецька проведення патріотичних заходів заборонили.

Піддавалися нападкам і учасники нашого молитовного марафону. Хоча агресивно налаштовані проросійські протестувальники і справжні бойовики, які вже в той час із зброєю розгулювали по Донецьку, часто заглядали на нашу площадку. Іноді — з цікавості, дехто навіть молилися разом з нами. Але тільки в липні на нашу палатку нападали чотири рази. Одного разу її скинули в річку разом з усім начинням. Всі учасники молитовного марафону усвідомлювали, що наражають себе на небезпеку. І були готові до нападів.

* Сергій Косяк на молитовному марафоні в Донецьку з шестирічним сином Іллею. Травень 2014 року

— У 2014 році моєму старшому сину було шість років, а молодший у березні тільки з’явився на світ, — розповідає Сергій Косяк. — Пам’ятаю, що в день його народження я йшов на молитовний марафон з думкою про те, що одна душа ввійшла в цей світ, а інша, моя, зараз відійде. Це було 16 березня 2014 року, в день проведення так званого референдуму в Криму. Напередодні по Донецьку активно розганяли інформацію про те, що в місцях скупчення людей можуть бути організовані провокації. У підсумку цей день багато донеччани самі вважали за краще пересидіти вдома. Я йшов на молитву з абсолютно порожніми вулицями.

На щастя, 16 березня з учасниками молитовного марафону нічого не сталося. Крім того, що ми помітили на парковці по сусідству автомобіль без номерів, у якому сиділи автоматники, і повз нас проїхало кілька Бтрів, на яких теж сиділи люди з автоматами і прапором так званої «ДНР». Вони помахали нам автоматами, а ми їм — жовто-блакитними стрічками. І ще в цей же день в окупованому Слов’янську взяли в полон єпископа «Церкви Божої» Олексія Демидовича, але незабаром відпустили. Так щастило не всім: через місяць у тому ж Слов’янську були викрадені і вбиті чотири священика церкви «Преображення Господнього». 23 травня побував «на підвалі» і я.

— Як це сталося?

— У той день бойовики як раз скинули нашу палатку в Кальміус, погрожуючи розстріляти всіх, хто ще раз збереться тут для молитви за Україну.

Я в черговий раз пішов до будівлі захопленої бойовиками Донода (Донецької облдержадміністрації. — Авт.), намагаючись напоумити людей, одурманених ворожою пропагандою. Побачивши серед «захисників» людини, який до війни відвідував нашу церкву, я щиро зрадів. А ось він був зовсім мені не радий. Назвав мене негідником, зрадником. Розмовляв зі мною як зомбі — не відриваючи очей від екрана телевізора, де в ті дні безперервно транслювалися програми телеканалу «Росія-24». Телевізори висіли в холах на кожному поверсі будівлі адміністрації. Незабаром до нас підтяглися його товариші. Мене повели на допит, звинувативши в тому, що під виглядом молитви я нібито вселяє людям… «антинародні» ідеї.

У кімнаті, на дверях якої було написано «Служба НКВС Донецької народної республіки», забрали гроші, ключі від машини і почали бити. Коли кров вже струменем стікала з мого обличчя на підлогу, я запитав свого колишнього одновірця, як давно він перестав бути людиною… Мене звинувачували у «сектантстві», питали, скільки чоловік з «Правого сектора» я привів з собою, і при цьому били палицями і батогами. А я в цей час молився. Коли не били, говорив цим людям про Бога. Мене катували, поки не з’явився їхній командир. Він вилаяв підлеглих, наказавши їм вибачитися і повернути мені речі. Потім розповів, що коли-то після лікування від наркотичної залежності проходив реабілітацію в центрі євангельської церкви «Нове покоління» у знайомого мені пастора. Такого повороту не чекав.

Кривдники попросили у мене пробачення — все, крім одного кавказця, і відпустили. Я поїхав в лікарню, де мене «підлатали». На молитву вже не встиг.


* Бойовики розгромили намет, де люди молилися за мир в Україні

Тоді я зрозумів, що люди, які били мене (двоє з них були росіяни, решта — мешканці різних регіонів України), не прагнуть до відокремлення Донбасу, ніяка ідея ними не рухає. Є тільки образа на владу за існуючі соціальні проблеми, і чому-то їм здавалося, що Революція гідності зробить їх життя ще важче — мовляв, буржуї з ЄС і США задушать український пролетаріат. Я побачив ошуканих людей, яким вселили чужі й не дуже зрозумілі їм ідеї і нацькували один на одного. Цих людей ми, віруючі, вважаю, повинні лікувати, доносячи до них правду. Правда звільняє. А російських найманців, які приїхали сюди воювати з нами на нашу територію, потрібно, звичайно, вигнати геть.


* В полоні у бойовиків Сергій Косяк піддавався побиттю і тортурам

— Учасників молитовного марафону, на жаль, не вдалося вимолити звільнення захоплених територій України, в тому числі і Донецька…

— Практично вже окупованому Донецьку, де за слова «Слава Україні!» можна було серйозно постраждати, ми змогли провести конкурс, в ході якого сім з половиною тисяч школярів намалювали Україну. Влітку 2014-го у свідомості дітей не було ніякої «Донецької республіки», вони знали, що народилися в Україні.

На основі нашої площадки з’явилося потужний волонтерський рух. Завдяки допомозі багатьох людей вдавалося витягати в’язнів з полону бойовиків, лікувати покалічених і поранених і вивозити їх з міста, допомагати залишилися без засобів до існування на мирній території. Ми допомагали виїхати всім, хто потребував цього. На перший час селили втікачів з захоплених міст людей в центрі тимчасового поселення «Берізка», який організували на базі відпочинку в Лиманському районі Донеччини.

Всім, хто підходив до нас на молитву, ми давали номер телефону, за яким могли звертатися бажаючі залишити окупований Донецьк. Зібравши інформацію, організовували відправку біженців.

Цей досвід мені знадобився у Шахтарську, Сніжному, Ясинуватій, Горлівка, Дебальцеве.

Евакуація іноді нагадувала кадри військової хроніки: наляканих обстрілом людей часом доводилося умовляти вийти з підвалів. У двох вагітних горловчанок по дорозі в Покровськ (там був перевалочний пункт для вимушених переселенців) почалися пологи. Слава Богу, нам вислали назустріч «швидку». Пологи прийняли лікарі.

Трапилися і трагедії: одного разу в Горлівку не прибуло 16 автобусів, як ми замовляли, а всього 10. Водії відмовилися їхати через обстріли. І під час посадки теж почався обстріл. Снаряд потрапив на територію автовокзалу. Почалася паніка, в тисняві загинула людина. А одного разу окупанти полонили мого одновірця, який керував посадкою. На щастя, нам вдалося його викупити за одну тисячу гривень.


* «Практично вже окупованому Донецьку ми змогли провести конкурс, в ході якого сім з половиною тисяч школярів намалювали Україну», — говорить Сергій Косяк

— Ви теж поїхали?

— Так, хоча і не збирався. Четвертого серпня 2014 року я в футболці і шортах, з пакетом, в якому були лише ноутбук і шльопанці, відправився побачитися зі своєю дружиною і дітьми (вони в той момент були в Києві) і більше не зміг повернутися. Друзі попередили про загрозу мені небезпеки і про те, що відразу після мого від’їзду за мною приходили з так званого «МГБ ДНР» — читай: «філії ФСБ РФ в Донецьку». Після цього всі священики — учасники марафону — покинули місто. Молитовний марафон пішов у підпілля. Але в жовтні 2014 року хтось написав донос, і учасники останнього збору дивом «розминулися» з бойовиками. Марафон припинився, а майже через рік вчений-релігієзнавець Ігор Козловський, який його вів, потрапив у застінки бойовиків, де провів майже два роки.

Як я втомився від неправди про Луганську і Донецьку! З-за неї на всіх жителів Донбасу багато повісили ярлики «сепаратистів»: мовляв, так вам і треба, самі звали Путіна і хотіли відокремитися від України. Загалом, нібито на Донеччині відбулася «громадянська» війна.

Цією брехнею продовжують маніпулювати і роздирати країну.

Хоча на Донбасі був і свій Майдан, Донецьк і Луганськ чинили опір окупантам. За те, щоб Донбас був українським, ми боролися до кінця… на Жаль, нам не вистачило власних сил відстояти свій регіон, на захоплення якого Росія відправила багатотисячну добре озброєну армію. Ми чекали допомоги з Києва. Але нас так і не почули.


* Сергій Косяк: «Моя книга — спосіб донести до всіх жителів України правду про донецькому опорі»

— Чому, з вашої точки зору, не почули і досі не знають правди про донецькому опорі?

— Тому що Донеччина і Луганщина до самої війни були феодальною вотчиною «регіоналів», які жорстко фільтрували інформацію у підконтрольних їм ЗМІ. У підсумку до донеччан інформація про Майдані в столиці часто доходила в дозованому і спотвореному вигляді. А інформація про донецькому Евромайдане і опір окупантам або зовсім не потрапляла в ефір, або також потрапляла в дозованому і спотвореному вигляді. Можливо, тому, коли учасники донецького опору стали звертатися до центральних органів, просячи допомоги і втручання в ситуацію, «відповідальні особи» відповідали їм, що ніякої небезпеки не бачать. Не було її видно в ефірі…

Тому в 2014 році я розповідав на своїй сторінці у «Фейсбуці» про те, як беззбройні жителі Донеччини стояли на місцевому Евромайдане, поки його не розігнали «титушки», яких «регіонали» нацькували на них. Як беззахисні люди ходили на патріотичні мітинги, поки їх не стали публічно вбивати прямо в центрі міста. А потім молилися на єдиному майданчику, яка проіснувала досить довго і народила своїх героїв: Романа Кисляка, Народного Героя України Олександра Хомченко, який, на жаль, помер у лютому 2018 року, Ігоря Козловського, Євгена Насадюка, Саїда Ісмагілова та інших. Це та правда, яка зараз як ніколи потрібна нашому суспільству. Тільки вона може об’єднати країну. А моя книга — спосіб донести до всіх жителів України правду про донецькому опорі.

«>

12.01.2019
07:04
Источник

Most Popular

To Top