Новини Донецька

Путін і Лукашенко: «братство» має ціну

Білорусь у своїй геополітиці йде українським шляхом, просто повільніше. І це не дивно: долі України і Білорусі багато в чому визначає загальна географія, завдяки однаковому «буферного» розташуванням між Сходом і Заходом.

Нікуди не дінеш і загальне історичне минуле у складі Російської імперії та СРСР. Тому в Білорусі теж є умовний поділ на західну частину, тяготеющую до Європи, і східну – орієнтовану на Росію.

У зв’язку з цим цікаво спостерігати за нинішнім загостренням відносин Москви і Мінська.

Адже якщо політичний вектор України визначили «помаранчева революція» 2005 р. і Євромайдан 2013-2014 роках, то Білорусь на чолі з багаторічним лідером Олександром Лукашенком спочатку пішла іншим шляхом – в напрямі політичного та економічного союзу з «братньої» Російської Федерацією.

І взагалі до останнього часу Білорусь та Україна були немов горезвісні китайські Інь і Ян – дві протилежності. Так, в Україні за 27 років незалежності встигли побути президентами 6 осіб, включаючи одного з приставкою «в. о.», в Білорусі – лише 2.

Причому нинішній лідер беззмінно править ось уже 24 роки, будучи уособленням тієї самої політичної стабільності, про яку у нас теж багато заздрісно зітхають.

В Україні слабкість державного механізму визначається економічним пануванням олігархів, яким сильна державна влада не потрібна в принципі – звідси, до речі, і такий бурхливий «плюралізм» на політичній арені.

Навпаки, в Білорусі А. Лукашенко зумів зберегти домінуюче положення держсектора в економіці. І тим самим не тільки вибив економічну основу з-під ніг у потенційних політичних конкурентів, але і забезпечив соціальну орієнтацію своєї держави: безкоштовне лікування в лікарнях, безкоштовна вища освіта, гарантії працевлаштування, оплачувані відпустки та лікарняні.

Словом, зберіг для співгромадян ті самі «фішки» «злочинного радянського режиму», про яких в Україні вже встигли призабути за роки руху по шляху «ринкових» «реформ».

Тим цікавіше зараз подивитися на підсумки альтернативного геополітичного вибору і на те, як вони позначаються на «білоруському соціалізмі».

Тяжкий тягар «братства»

Невдоволення А. Лукашенко нинішніми відносинами з Кремлем наочно показує його заява, зроблена 24 грудня на нараді з питань білорусько-російського співробітництва в Мінську.

Глава Білорусі зазначив, що більше не буде називати Росію братньою державою – тому що, за його словами, це викликає роздратування у керівництва РФ.

«Я вже не кажу «братньою державою» — тому що, як мене інформують, в Росії це не сприймається. Нібито прийшли нові люди, яким це поняття неприйнятно. Що ж, будемо партнерами», – сказав він.

Зрозуміло, ніяких нових людей в кремлівській верхівці немає: з 2000 р. країною «рулить» Володимир Путін, урядом продовжує керувати багаторічний прем’єр Дмитро Медведєв і т. д. Але схоже, що порядок денний дійсно змінилася, і справа не в словах і виразах, вживаються в офіційних протокольних промов.

Хоча суперечки Мінська з Москвою тривають багато років і знайти рівних А. Лукашенко в частині ораторського красномовства серед лідерів країн не так вже й легко.

Приміром, можна згадати річний газовий конфлікт 2010 р., коли держконцерн «Газпром» прикрутив вентиль на трубі до 15% від добової норми використання Білоруссю, вимагаючи оплати боргу за газ. У свою чергу, А. Лукашенко погрожував зупинити прокачування газу в ЄС через Білорусь з-за неплатежів «Газпрому» за транзит.

Тоді з Кремля теж звучали звинувачення на адресу «молодших родичів», нібито відбирають відсутні обсяги експортного ресурсу, що йде в Європу.

Такі ж заяви про крадіжку газу до і після цього робилися і щодо України. Загалом, відносини «братів» ніколи не були безхмарними.

Інша справа, що зараз конфлікт йде по наростаючій і під завісу 2018 р. вперше справа дійшла до публічних суперечок між першими особами — раніше предпочитавшими не виносити сміття з хати.

Так, 6 грудня в Санкт-Петербурзі на саміті Євразійського економічного союзу А. Лукашенко перед телекамерами раптово відхилився від теми виступу і нагадав Ст. Путіну про Великої Вітчизняної війні, в яку, за його словами, росіяни та білоруси стояли пліч-о-пліч проти спільного ворога. Білоруський президент у зв’язку з цим висловив здивування: чому в такому разі газ для його країни коштує $130/1000 м3, а не $70, як у сусідній Смоленській обл.?

Уміння торгуватися з ним так само складно змагатися, як і в красномовстві — але тільки не у випадку з В. Путіним. Який відповів, що якби Білорусь купувала газ за ринковою ціною, то вона була б під $200.

І в даному випадку не збрехав: середня експортна ціна «Газпрому» на 2018 р. склала $197,1, в т. ч. для європейців — $220-230.

Тому А. Лукашенко ніби як і гріх скаржитися на скупість «старшого брата». Інша справа, що як хороший базарний торговець, він прекрасно знає, що покупець повинен називати продавцю найнижчу ціну – щоб потім зійтися на якийсь компроміс. Правда, на цей раз номер не пройшов. Пізніше за підсумками закритих переговорів стало відомо, що остаточна ціна для Білорусі складе $127/1000 м3.

Тобто Ст. Путін поступився всього 2,3%. Звичайно, все одно можна сказати «який чудовий президент Лукашенко, до останнього торгується за національний інтерес» – і нехай $3/1000 м3, але все ж вибив.

За рік це десятки мільйонів доларів, за рахунок яких, наприклад, можна стримувати зростання тарифів ЖКГ в країні.

Однак насправді це шлях по тонкому льоду і є ризик провалитися, тобто все зіпсувати нерасчетливым прагненням вибити максимальну знижку. Оскільки цілком очевидно, що В. Путін втомився від постійних прохань «молодшої сестри» по-родинному дати грошей. І тому заявив, що для іншого рівня газових цін і рівень інтеграції між країнами теж повинен бути іншим.

Трохи пізніше на нараді в Бресті Д. Медведєв озвучив деякі подробиці: виявляється, треба повернутися до виконання союзного договору від 1999 р. і вводити спільну валюту, створювати загальну митницю (читай: ділитися бюджетними надходженнями зі «старшим братом»), суд і Рахункову палату – тобто контролювати витрату грошей теж треба з Кремля.

Одним словом, хочете ціни на газ як у Смоленській обл. – ставайте цієї самої «Смоленської обл.».

Природно, погоджуватися на такі умови інтеграції для «останнього диктатора Європи», як його називають у західних ЗМІ, — річ абсолютно неможлива.

У зв’язку з цим цікаво співставити ціну газу для Білорусі і ближніх і дальніх клієнтів «Газпрому» в 2010 р., коли виник згаданий вище російсько-білоруський газовий конфлікт.

Тоді контрактна ціна для Мінська була $169/1000м3, а білоруські газовики платили з розрахунку $150 – звідси і виник борг. При цьому ціна для близького зарубіжжя становила $233, для далекого — $287.

Тобто «молодша сестра» повинна була платити 72,5% від того, що виставлялося для країн СНД – але вважала, що це забагато.

Нагадаємо, на 2019 р. ціна для Білорусі пропонувалася в межах 66% від среднеэкспортного значення, що приблизно відповідає 70-72% до ціни для СНД.

Очевидно, що в такій ситуації заяву А. Лукашенко від 14 грудня про те, що «Білорусь не сидить на шиї у Росії, як деякі говорять» – не могло викликати в Кремлі нічого, крім зростаючого роздратування. Звідси і ультимативний характер відповідних заяв «старшого брата».

Уламок імперії

Парадоксально, але саме при Ст. Путіна, який у свідомості росіян сприймається не інакше як сильний лідер, Росія як глобальний гравець втратила все, що тільки можна було втратити.

Вона втратила вплив на Середню Азію, перейшла «під крило» Китаю, на Прибалтику – нарешті осуществившую вікову мрію про «повернення в європейську сім’ю», на Закавказзі і на Україну.

Білорусь залишалася єдиним сателітом, що зберегли повну і беззастережну лояльність до Москви як «третього Риму» – центру геополітичного утворення, яке виникло в період династичного царювання Романових і просуществовавшему ще 74 роки після повалення в новій конфігурації як СРСР.

Однак проблема в тому, що плата за вірність васала з кожним роком стає все більш непосильним для сюзерена.

Це пов’язано з тим, що проблеми російської економіки ті ж самі, що і в українській. А саме: експортно-сировинна орієнтація.

Різниця лише в тому, що Росія в основному експортує нафту і газ, а Україна – зерно і залізну руду. Але, як зазначав «Острів» , «жигулі» ніколи не поїдуть швидше «мерседеса».

Тому в нових умовах (перехід від планової економіки до ринкової) у Росії стрімко скорочуються можливості спонсорування союзників. Тим більше, що їй доводиться купувати лояльність регіонів і всередині країни, — згадаймо ту ж Чечню…

Така причина і білорусько-російської «нафтової війни», покликаної остаточно поховати колишнє «братство народів».

Вона почалася після того, як уряд РФ у 2015 р. вирішило провести так званий «податковий маневр»: скоротити мито на експорт сирої нафти з нинішніх 30% до 0%, але при цьому підняти ренту на нафтовидобуток – щоб зберегти надходження до свого бюджету.

Таким чином від «шари» відсікається «молодша сестра». До теперішнього часу Білорусь отримувала російську нафту, що фактично безмитно, тобто економила 30% порівняно із закордонними покупцями.

У Білорусі є розвинена нафтопереробна промисловість, представлена заводами у Новополоцьку й Мозирі. Обидва підприємства належать державі і забезпечують близько 5% валового внутрішнього продукту національної економіки.

Отримуючи сировину від доброго «старшого брата» на 30% дешевше, ніж конкуренти, «хитрі» білоруси переробляють його в бензин, дизельне паливо і мазут – а потім експортують, в т. ч. і в Україну.

Хоча, якщо точніше, то експортне мито при постачаннях нафти до Білорусі все ж стягується – але ці платежі йдуть не в російський, а в білоруський бюджет.

Тому при обнулення експортного мита Мінськ втрачає близько $2,5 млрд на рік, за даними ЗМІ. Сам А. Лукашенко озвучував цифру $15 млрд до 2024 р. – і це, до речі, до питання про те, що «Білорусь не сидить на шиї у Росії».

Дану політику білоруські опозиціонери називали «нафта в обмін на поцілунки» – але тепер «цукерково-букетний» період відносин з Кремлем закінчується.

Треба віддати належне А. Лукашенко: він все це чудово розуміє і заздалегідь передбачав. І неодноразово намагався знайти заміну російської нафти.

Одна з останніх серйозних спроб була зроблена в 2010 р. в ході візиту в Київ і Мінськ тодішнього лідера Венесуели Уго Чавеса.

Мова йшла про налагодження поставок з Венесуели на білоруські заводи по нафтопроводу «Одеса-Броди». Для України це теж був вигідний проект: вона могла заробляти на транзиті, а зараз цей нафтопровід пустує.

Але в силу якихось причин не склалося. Вже в 2017 р. А. Лукашенко хотів задіяти «Одеса-Броди» під іранську нафту – але з цієї затії теж нічого не вийшло.

Хоча білоруський президент тоді і заявляв, що його країна не настільки залежить від російської нафти, як це собі уявляють в Москві.

Що далі?

Пропонуючи Білорусі перейти на новий рівень інтеграції, Ст. Путін чудово розумів, що А. Лукашенко на це ніколи не піде, навіть якщо на словах і буде підтримувати ініціативу.

Тому і надалі субсидування білоруської економіки з РФ продовжить знижуватися: можна зі 100% впевненістю стверджувати, що слідом за «податковим маневром» у нафтовій галузі підуть нові аналогічні заходи.І самій Росії з її експортно-сировинної економікою доводиться нелегко: звідси і збільшення податкового навантаження на громадян за рахунок ПДВ, і підвищення пенсійного віку та інші непопулярні заходи.

У цій ситуації в Мінську будуть до останнього чіплятися за «братство» з однієї простої причини: сучасна економіка Білорусі залишилася пострадянською і «заточена» на російський ринок і СНД.

Простіше кажучи, Мази і Белази в ЄС ніхто купувати не стане. Точно так само, як і холодильники «Атлант» мінського виробництва не витримають конкуренції в ЄС.

Та їх там, загалом-то, і не особливо хочуть бачити – хоча на словах у Брюсселі не втомлюються декларувати прихильність принципам вільної торгівлі.

Тому в підсумку Білорусь прийде до того ж, що і Україна: деіндустріалізації економіки, що дісталася у спадок від радянського минулого.

І це спричинить крах хваленої білоруської «соціалки»: для неї не залишиться бази, вцілілі підприємства перейдуть у приватну власність.

Оскільки насправді не зовсім нормально, коли президент особисто їздить по підприємствам з перевіркою і загрожує недбайливим директорам то звільненнями, то кримінальними справами.

На таких стимули якийсь час можна протриматися, але не дуже довго. Тому лібералізація, приватизація, тарифні шоки і політична плутанина – все це у білорусів ще попереду.

Віталій Кримов, «Острів»

Источник

Most Popular

To Top